У соцмережах котиться хвиля відчаю щодо саміту Трампа і Путіна, який має відбутися 15 серпня на Алясці. Експертка Лариса Волошина в коментарі для ФМ Галичина зазначила, що доволі часто  до цього причетні російські боти.

Лариса Волошина, журналістка і психологиня, для FM Галичина:

Українці традиційно мають велику недовіру до своєї влади, а більше до чужої. Ми звикли, — й історично, і на власному досвіді, — до того, що влада не є частиною народу, що вона є антагоністом народу. Насправді в цьому немає нічого дивного, в будь-якій країні влада є антагоністом.

Саме тому в конституціях більшості країн прописано, що влада належить народу, а в демократичних країнах цей постулат є обов'язковим до виконання. Влада ніколи не була частиною народу, але це не ж заважало нам бути вільними й самими визначати свою долю. 

Тож варто повернутися до, по-перше, усвідомлення, що ми змогли з 1922 року, коли ситуація дійсно була відчайдушною, і коли Україна не мала ще жодної допомоги, жодного досвіду, коли на нас сунула ворожа армія, ще не понівечена і не знищена у боях.

Треба згадати про те, як ми впоралися у хвилини відчаю, коли все здавалося безнадійним на Майдані, і припинили намагання встановити в Україні авторитаризм на кшталт білоруського.

Все це є наша доля, все це є наша історія. Треба зараз шукати спогади та підтримку, як в далеких історичних подіях, які свідчать про витривалість нашого національного духу і про те, що наша боротьба не є беззмістовною, безнадійною. 

А по-друге, власні історії, яких у кожного з нас аж забагато.

І ще хочеться нагадати, що насправді вирішити щось за Україну без нас, українського народу, абсолютно неможливо. А він дав свою оцінку ситуації, яка відбувається, що він думає про російський “воєнний корабль” ще в перші хвилини широкомасштабного наступу. І відтоді в наших душах нічого не змінилося.

Можна прочитати про те, що, мовляв, Україну зрадили, що нам кінець. Почасти подібні дописи підкориговуються російськими ботами, і це дуже помітно. Так само можна прочитати певне зловтішання, що, мовляв, о, доборолися, не така влада, не такий народ, самі винні.

З цього приводу хочеться сказати, що, по-перше, така позиція є дитячо-інфантильною. Це позиція людини, яка не є суб'єктом свого життя і повністю залежить від чужої волі, як це є з дітьми. Але щодо українців, то ми довели, що ми є суб'єктами у своєму житті, що тільки ми можемо вирішувати, що нам робити, ба більше — ми робимо, попри непереборні обставини.

Тож варто розуміти, що в такій ситуації слід поставити собі питання: що я особисто робитиму, якщо це станеться? Чи підкорюся я волі двох чужих мені президентів, один з яких – голова країни-агресора? Чи не байдуже мені, про що вони там домовилися?